Майже одночасно цю грішну землю покинули найрідніші для мене та всієї сім‘ї дві жінки – ровесниці мати в Ужгороді й теща у Квасові на Берегівщині. Хоча за роки журналістської роботи звик писати некрологи та співчуття, але дуже боявся оцих тривожних і гірких миттєвостей, коли доведеться викладати прощальні слова з приводу смерті наймиліших, найдорожчих і найближчих серцю осіб. Думав, що цього з нашими Мадоннами не станеться ще довго, але нещастя та горе прийшли раптово. Хоча на душі скорбота, яка з нами вже буде до скону, але вирішив написати – сказати про них (нехай навіть у минулому часі) найкращі та найдобріші на світі слова.

1.

Отже, ми сорок днів без матері, бабусі, прабабусі… Вона там, звідки вже немає вороття: у засвітах! Рідна ненька Єлизавета (Божена) Павлівна Папіш (народжена 16 квітня 1940 року у с. Дусино на Свалявщині) з цим прекрасним світом попрощалася останньої січневої неділі в Ужгороді, де кілька років мешкала з родиною мого молодшого брата (свого сина) Івана. Ще в суботу ходила у аптеку за ліками, спілкувалася з онучкою Яною, невісткою Лєною, правнучками – львів‘янками Юстиною, Софійкою та берегівчанкою Златкою (по телефону), а вже наступного ранку їй стало зле й із рук випав мобільник: близько дев‘ятої години вона безпорадно зробила останні подихи на цьому світі й зажмурила очі. Навіки! Найімовірніше, стався інфаркт – ліків від цієї хвороби, та ще й у такому віці, на жаль, немає…

Залишається хіба-що їй за все подякувати, насамперед за материнську ласку, за тепло, за терпіння, за доброту, за розуміння, адже вона вивела нас у люди, тішилася, що сини не тільки журналістами стали, але найперше чесними, відповідальними людьми. Мама щиро любила і синів, і невісток, слала привіти свахам і сватам, онукам і правнукам. Неймовірно раділа, коли дізналася, що найстарша її онучка Валентина, яка мешкає у Львові, народжуватиме вже втретє (вона із-за цього не змогла приїхати на похорон і сильно печалилася). Покійна мати завжди цікавилася, як живеться найближчим родичам на Свалявщині (с. Дусино, Росоші, Плав‘є, Лопушанка), запитувала односельців і сусідів, знайомих з інших регіонів краю, як вони маються тощо. Напослідок, коли меншало здоров‘я та подорожувати вже не мала сил, прошкувала на автостанцію, де виглядала знайомих з рідної, зокрема, сторони, а якщо когось і уздріла, то розпитувала про село, земляків і приятельок, скаржилася, як і всі старі люди, на болячки тощо.

Останніми кількома роками, живучи в Ужгороді, неабияк бідкалася, якщо до когось не могла додзвонитися чи коли в селі хтось помирав, а вона не мала змоги бути на похороні, аби попрощатися. Тоді брала свічку, запалювала її та молилася. Завжди чекала вісточки з-за кордону, де працює та мешкає онук Валентин, переймалася турботами Іванової доньки Яни, цікавилася життям-буттям племінників Фелікса, Євгенії, Оксани, Лесі, Наталії, Руслани, Аліни, Степанка, Томки та інших дітей і онуків тіток Ганни, Гафії, Марії, Меланії, стрия Михайла й Івана. Про сусідів також не забувала, їм навіть ключі від хати доручала. Любила читати газети, які передплачувала та купляла до останніх днів свого життя. Біля неї були не тільки суспільно-політичні видання, але й «Здоров‘я», «Сам собі лікар», «Бабусині секрети», «Травознай»  тощо. Малознайомим казала поважно та культурно – “ім‘ярек” і “Батькович”.

Ще цікавий штрих з життєпису моєї матері: удовицею багаторічна трудівниця колгоспного поля, мийниця машин у свалявському автопарку, працівниця позавідомчої охорони тодішньої міліції, чесна, добра та порядна дусинчанка стала у сорок три роки – тата Юрія Федоровича Папіша (1930 р. н.) після важкої хвороби – інсульту – не стало у травні 1983 р. Не минало місяця, аби не прошкувала на цвинтар, де доглядала могилу, даючи лад цьому останньому пристанищу свого чоловіка (не тільки його, але й інших багатьох родичів). Із ним сім‘ю створила, коли мала сімнадцять, а няньові тоді було вже двадцять сім: у вірному шлюбі прожили 26 літ. Наснагою її життя було спілкування з ровесницями Гафією та Розалією Цанько, Павліною Грабар, Марією Кеменяш, Ганною Ковач, Ганною Фотул (Метенько), родичами Лібаками.

Слід сказати, що майже сім років доглядала свого рідного батька (дідуся) Павла (у селі його  кликали Полі-бачі й вони зі своїм братом Йонієм чи не єдині в Дусині володіли угорською, словацькою, чеською й італійською мовами), який був уродженцем тодішньої ЧССР (мама його, італійка, носила прізвище Чезара). Безперечно, можна згадати багато інших змістовних епізодів, які розкривають позитивний характер, статечність нашої матусі, свекрухи, бабусі, прабабусі та свахи. Словом, прощання з тілом відбулося на Кальварії, а поховали покійну під Барвінкошом.

Нехай земляки у Дусині вибачать, що ця прощальна церемонія відбулася не у рідному селі, а в обласному центрі – так склалися сьогочасні обставини. Будемо навідуватися й на тамтешнє кладовище, адже так покоїться тато. Дякую колегам і друзям, що прийшли розділили в цю печальну годину відчутну, найтяжчу та найболіснішу в моєму житті втрату. А скільки було дзвінків й есемесок – не порахувати (населені пункти Дусинської сільради, Свалява, Берегово, Ужгород, Іршава, Львів, Київ, Галич, Волинь, Дніпро, Херсон, Міжгір‘я, Голубине). На комашні ми пом‘янули маму хвилиною мовчання, відтак помолилися, аби загробне буття цієї християнки з світлою душею не знало митарств і поневірянь, аби поряд із нею завжди були ангели та Божа ласка.

 

2.

 

У ці березневі дні минає рівно місяць, як наші серця огорнула друга печаль. Не встигли ми, як кажуть, оговтатися від однієї біди, як до нашої родини через неповних два тижні прийшла інша прикра новина – так само на 78 році життя у перших числах (сьомого) лютого померла моя прекрасна теща та мати дружини-вчительки Валентина Климівна Бурчу (у дівоцтві Коваль). Скосив її чвертьвіковий діабет, через який навіть утратила зір. Повірте: скорботі немає межі! Вона, ця миловидна та привітна жінка, – травнева, народилася рівно посередині цього весняного місяця (15 числа) на патріотичній Черкащині, у селі Мошни. Зі своєю матір‘ю, якій позаторік мало б виповнитися 100 літ, ця добродушна дніпрянка пережила Другу світову війну, ледь не загинула під час бомбових атак, коли німці хотіли етапувати їх у Німеччину. Але сам Усевишній порятував їх від убивць-фашистів. Усе життя згадувала цей епізод і ненавиділа війну: як Велику Вітчизняну, так і на сході України, де українські патріоти борються зараз із сепаратистами.

Між іншим, у липні місяці сорок першого у боях за Дніпро загинув тещин батько та бабусин чоловік. У похоронці записано, що пропав безвісти. Ця гірка вість супроводжувала їх усеньке життя: бабуся жила без чоловіка, а Климівна (я нерідко так її кликав) без тата. І стала вона напівсиротою, допомагаючи матері доїти та випасати колгоспні корови у повоєнний час. Потім була семирічка, цілина й знайомство молоденької комсомолки (десь аж під казахстанським Кокчетавом) із закарпатським парубком Андрієм Бурчу (1930 р. н.) із села Квасово на Берегівщині. На цілині й одружилися щира українка з корінним угорцем, де у 1960 р. народилася моя чудова, привітна дружина Ірина, яка у нашому з нею шлюбі стала матір‘ю доньки Валі (1985 р. н.) та 27-семирічного сина Юрка (доня названа на честь бабусі, а Юра дістав дідусеве ім‘я). Як уже писалося, завдяки цьому змінився не тільки наш із дружиною статус, але й покійної тещі (вона стала бабусею й згодом навіть прабабусею).

Для нас та двох дітей, трьох онуків, у тому числі зятя-львів‘янина Сергія та невістки-берегівчанки Мирослави, інших рідних і близьких ці дні стали не просто скорботними, а до безміру жалобними: сліз виплакано неміряно, адже болісно сприймати, що серед нас уже немає найрідніших людей, тих, що сповивали та у люльках колисали! Навдивовижу працелюбні та чесні моя мама Є.-Б. П. Папіш і теща В. К. Бурчу (остання усе своє свідоме життя присвятила такій сфері, як сільська торгівля, де згодом у райСТ працювала ревізором і звідки у 1995 р. пішла на пенсію й похована на сільському цвинтарі Квасова) були собі свахами майже 33 роки – з часу нашого весілля у квітні 1985 р. Тоді ще молоді та красиві, вродливі та симпатичні, вони мріяли жити довго й щасливо, аби дочекатися онуків. Діждалися навіть правнуків!

Свахи поважали одну одну, частенько зустрічалися та, бесідуючи (від чого ніколи не втомлювалися), тішилися, що діти (тобто я із дружиною) полюбилися та поєднали свої долі щасливого дня. Нещодавно, вже потроху хворіючи, ще тепло та зичливо спілкувалися по мобільному телефону, одна другу підбадьорювали, мовляв, минуле було складне, а подеколи непросте, то нехай хоч онуки, правнуки не знають труднот і скрут, не відають про голод, безгрошів‘я, війни, хвороби тощо. Мали приємність, утіху, що переступили торік 77-літню життєву межу. Мріяли дотягнути до 80 років і стати у стрій довгожительок, планували зустрітися, коли, мовляв, потепліє. Але не судилося відчути подих весняного розмаю на лавиці під сливою (обидві, як відомо, на світ з‘явилися цієї благодатної пори року), стати реальністю материнсько-бабусиним намірам завадила невблаганно-голодна ненажера-смерть, яка прийшла тоді, коли її не чекали – якось аж несподівано, зненацька та без попередження.

…Спіть спокійно, наші рідні та добрі матері! Вас, ровесниць (чоловіки ваші також були однолітками та цьогоріч, якби ще жили, відзначали б 88-ліття), не стало майже одночасно – у проміжку 11 днів однієї зимової пори. Це також символічно! Повірте, нам було важко востаннє видіти вас у труні, проводжати у останню дорогу на цвинтар, але найрідніші та найсвітліші ваші ясні лиця, добрі очі пам‘ятатимемо до кінця своїх років! Дякуємо, що ви були на світі, що жили славно, чесно, гідно, що народили та випестили нас, а відтак на світ прийшли доньки та сини, які також уже є та ще стануть продовжувачами роду людського. Нехай ваші душі, дорогенькі наші матері, вічно покояться у Царстві небесному, а чорне лоно сирої землиці нехай вам пухом стане!

Михайло ПАПІШ

 

http://groza-news.com.ua/wp-content/uploads/2018/02/IMG_4215-1060x482.jpghttp://groza-news.com.ua/wp-content/uploads/2018/02/IMG_4215-162x136.jpgEditorСОЦІО
Майже одночасно цю грішну землю покинули найрідніші для мене та всієї сім‘ї дві жінки – ровесниці мати в Ужгороді й теща у Квасові на Берегівщині. Хоча за роки журналістської роботи звик писати некрологи та співчуття, але дуже боявся оцих тривожних і гірких миттєвостей, коли доведеться викладати прощальні слова...

Comments

comments